Мої родичі, тепер уже колишні, живуть у Курську. У нас були дуже гарні стосунки. Але війна і їхнє зомбоване мислення призвели до того, що їх для мене більше не існує. Коли мій син загинув, я їм подзвонила, плакала. Моя тітка сказала: «Ну, а що? Наших теж багато загинуло». Вона не сприйняла, що її онук загинув від російського снаряда.
Він був у «Кракені». Це військовий підрозділ, що належить до Головного управління розвідки [Міністерства оборони України]. Спочатку [був] водієм в автобаті, а потім перейшов у штурмову роту. Це ті хлопці, які першими йдуть у бій.
Я розмовляла з Андрієм 5 вересня [2022 року] телефоном. Він сказав: «Мамо, ти не хвилюйся. Ми зараз не на бойових виїздах». Він перед кожним виїздом заїжджав, я його благословляла. 8 числа мені дзвонить Андрієвий батько: «Ти вдома? Вийди у двір». Сказав, що Андрій загинув. Я дуже кричала, впала на землю. «Звідки ти знаєш?» — «Я був у морзі, бачив тіло».
[12 вересня] ми приїхали на кладовище, було багато військових, можливо 100 людей. В якийсь момент почали летіти ракети. Хтось закричав: «Лягайте!», і ми всі впали на землю. Тоді я сказала: «Синочку, я зараз до тебе приєднаюся». Але все стихло. Потім мій знайомий, який працює в поліції, сказав, що дві ракети прилетіли на територію кладовища і не розірвалися. Напевно, це Андрюша з хлопцями нас захистили. Якби ракети вибухнули, усі, хто були на похороні, загинули б.
Мій син ще у 2014 році, коли йому було 18 років, поїхав [добровольцем] у Піски, Донецька область. Без мого відома. Повернувся дуже змужнілим, гордився.Я розуміла, що якщо [повномасштабна] війна почнеться, моя дитина візьме зброю і піде захищати нашу державу. Так і сталося.
А мій двоюрідний брат, бізнесмен Роман Алексін, — спонсор російської армії. Постійно якісь у нього збори [грошей на війну]. У нього телеграм-канал «Курський правдоруб». Вважає, що говорить правду. Він надіслав мені інформацію про американські біолабораторії на території Харківської онкологічної лікарні (Харківський обласний центр онкології — ред.). Там радянські будівлі, ремонт не робився мільйони років. Як я не пояснювала, що це все неправда, ніхто не чув.Я не можу цього прийняти. Це не той прошарок населення, якому легко щось нав'язати, це мислячі люди. У сестри ансамбль [козацької] пісні «Верія». А у брата своє виробництво ортопедичних протезів.
У нас літають літаки, весь будинок трясеться, а сестра каже: «Так це ж ваші вас бомблять». При цьому її чоловік сказав: «Я щиро прошу в усіх українців вибачення за все, що робить Росія».

Андрій Авілов

[До війни] до мене звернулася клієнтка [з Росії], щоб отримати допомогу [адвоката] на території України. Ми продовжуємо з нею [працювати]. Для адвоката не існує різниці в кольорі шкіри, мовних моментах, віросповіданні. Якщо ми можемо щось зробити, щоб захистити в межах національного законодавства, ми це будемо робити. Коли сталося горе з моїм сином, вона мене дуже підтримувала. Вони з чоловіком не піддалися пропаганді.
[Але] людей, які вчинили військові злочини на території України, я не буду захищати. Якщо людина вирішила співпрацювати з окупаційною владою, допомагати теж не буду. Тут адвокат безсилий, бо клієнт сам вчиняє умисне протиправне діяння.

Як адвокат, я вважаю, що покарання повинно бути передбачено нормами міжнародного законодавства. Але як мати, яка втратила єдиного сина, [вважаю], щоб жителі тієї країни зрозуміли, що ми відчуваємо, вони повинні прожити те, що прожили ми.Незрозуміло, чи зрозуміють вони. Засоби масової інформації показують, що жінки, матері [там] хвилюються за виплати. Більшість так сприймають загибель членів своїх родин.Коли не стало Андрюші, життя втратило сенс. Спочатку мені просто хотілося їхати до нього на кладовище, лягти на могилу і не вставати.
Я знайшла опору в підтримці його підрозділу. Організувала збір коштів, ми зібрали 280 тисяч гривень (близько 7000 доларів — ред.). Купила їм дві машини, тепловізор, теплі шкарпетки, металеві тарілки, кружки, ложки, три приціли з нічним баченням.
[Перший після загибелі сина] Новий рік для мене був мукою. Коли мені надіслали привітання, я навіть відповісти не могла. Ми завжди з сином їздили вибирати ялинку, потім ми її вдвох 8 березня викидали, така у нас була традиція.
Свята вже пішли з мого життя.

Записала: Ганна Павлова