Ми шукали сина три тижні. Я просила показати тіло, але у відповідь казали, що це неможливо. Показували лише знімки на моніторі комп’ютера. Опізнали Женю за татуюванням. Чоловік його опізнав. У нього на правому лікті було символічне тату. Танк його розстріляв, а ліктьовий суглоб залишився цілий.
Мій син загинув 29 серпня 2014 року під час виходу через «зелений коридор» з Іловайського котла. Його на війну не призивали, після анексії Криму він сам записався до добровольчого батальйону «Донбас». Женя ніяк не міг зрозуміти, як так сталося, що без жодного пострілу в України відібрали рідний йому з дитинства півострів. Йому було боляче. А зараз болить нам, родинам загиблих раніше українських воїнів, через те, що розділяють загиблих по різних війнах. Війна одна, і триває вона не 900 з гаком днів.
Женя віддав життя за свою країну, в боях із російськими солдатами, як і ті воїни, що гинуть з 24 лютого. Наші сини були першими, хто став на захист суверенітету і територіальної цілісності держави, і їхні сім'ї заслуговують на такі самі пільги й умови, як і захисники, які захищають нашу державу зараз.

Коли мій син загинув, усі питали: «Навіщо ти його відпустила?» А зараз ніхто не питає. Бо захист Батьківщини — це обов'язок. Яка мати хоче, щоб її син пішов на війну? Але це ж був вибір мого сина. Його рішення було для мене великою несподіванкою і ударом. Ми довго сварилися. Я плакала. Проте ми прийняли його вибір, хоча було важко. Ми переживали, молилися, чекали дзвінків…

Зараз окупували Попасну, Бахмут, Лисичанськ. Всі ці населені пункти я давно знаю, син з побратимами їх звільняв у 2014 році. Женя дійшов до Курахового, був уже майже 45 діб у зоні бойових дій і готувався до ротації. Телефонував, розповідав, що дуже втомився і планував одразу поїхати на відпочинок до Туреччини. Але надійшов наказ на Іловайськ. Хто тоді його віддав, я досі не розумію. Вони потрапили в оточення, були в знаменитій школі. Була велика надія, що вони повернуться, вийдуть… Під час виходу українських військ двома колонами через «зелений коридор» мій син, разом із побратимами, їхав на чолі колони. Женя був штурмовиком у розвідувальній групі батальйону.
При виході з котла їх розстріляли, як у тирі. Врятуватися не було можливості. В Іловайськ вони заїзджали на шкільних автобусах, а виїжджали вже хто на чому. Женя їхав на даху переобладнаної пожежної машини. Попереду колони йшли дві машини з червоними хрестами, з пораненими, і коли екіпаж пожежної побачив, що російський танк зробив з першою машиною, вони з’їхали трохи з дороги й прикрили другу. Таким чином вони врятували поранених побратимів, але самі загинули. Це мені потім розповідали хлопці, які залишилися живими. Весь екіпаж пожежної машини загинув, їх було семеро.
Тільки в нашому батальйоні того дня загинуло 98 хлопців, а постраждало близько тисячі. Ми довго вимагали призначити якийсь День пам'яті. Тепер це 29 серпня. День найбільших втрат Іловайської трагедії.
Майже рік після його смерті я була в «коматозному» стані. Я не розуміла, що відбувається і чому війна тільки в моєму домі. Мій син віддав своє життя за Україну. Де наша влада? Де люди? Де слова підтримки? Соціальні гарантії? Усюди я зустрічала лише байдужість. Боліло тільки мені. Усі дивилися на мене з осудом: «Навіщо ти його відпустила?» Навіщо я його відпустила — це наше з Женею діло. Я приходила до нього на кладовище, плакала і завжди питала: «Синку, чому ти обрав не мене?» Це біль, що залишиться зі мною назавжди.

Євген Харченко

Женя був першим загиблим на російсько-українській війні в нашому районі Києва, а зараз тут уже понад сотні воїнів-дарничан. Захоронення розкидані, десь біля паркану. Ну, як так? Якось неправильно. Хлопці заслуговують на нормальне ставлення, гарне місце, увагу. Я сама закупила знамена, відвезла на кладовище. Сказала, щоб ставили флагштоки. Усі повинні бачити, що у нас війна і стільки загиблих.
Стіна пам'яті на Михайлівській площі, де зібрані дані про близько 4,5 тисячі загиблих наших героїв, – це волонтерська ініціатива. Спочатку її ніхто не хотів бачити. Перший президент, який туди прийшов, – це Володимир Зеленський. Петро Порошенко до цього нас уперто не бачив, не чув, не знав і не хотів. Взагалі, контактів і зв'язку з родинами загиблих у нього не було. Не було нормального ставлення до нас.
Іменем мого сина названа центральна вулиця мікрорайону в Києві. Була Леніна. Друзі мого сина порушили це питання, і її перейменували в рамках декомунізації. Але і за це довелося боротися, бо в Московському патріархаті вирішили, що вулиця надто довга для мого сина і пропонували «віддати» половину її Назарію Яремчуку.
Є люди, які кажуть, що родинам загиблих потрібні лише гроші. Не тільки. Ми хочемо справедливого ставлення до себе, до своїх родин і до наших дітей, в першу чергу.

Я часто за ці роки зустрічала повну байдужість. Нерозуміння того, що відбувається. Я не хочу, щоб кожен пропустив через себе мій біль. Цей біль — наш. Ми не можемо ним ділитися. Ми можемо ділитися лише гордістю за наших синів, але держава навіть цього нам не дає.
І діти воїнів ростуть, і батьки вже помирають, не отримавши того, що належить — поваги та шани. Це неправильно.

Записала: Ольга Ситник